Хустянин працював татом за викликом. Але зустріч із одним хлопчиком змінила назавжди його життя

Я – черговий тато. Багато хто з вас зараз скаже: «А, та таких мільйони! Мама – в перукарню або на вечірку, тато – за головного!»

  • Читай газету «ЯСНО»! Живи на ЯСНОму боці!
  • Купи газету у кіоску або передплати на своїй пошті. Індекс: 76076

Але все не зовсім так. Навіть зовсім не так. Я – той самий, який повертається до дитини з космосу/експедиції/крижаного півночі. Ненадовго. На пару днів. У відпустку. А потім – знову підкорювати простори чогось там. Цим я заробляю на життя, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».

А ще у мене самого немає сім’ї. Дружини, дитини. Так вже склалося, що до останнього моменту я не був готовий до цього. Поки що мені вистачає і пари днів у тиждень з чужими дітьми. Про дружину не кажу. Природно, мій контракт не передбачає сексуальних відносин з матусями. Хоча є такі матусі, що закачаєшся.

Але, як сказав мені колись мій вчитель англійської і перший дорослий товариш, бізнес – є бізнес, сюсі-пусі – є сюсі-пусі.

До речі, я сам виріс без батька, мені не вистачало його дорослого погляду зверху, його міцних рук і захисту, я не з чуток знаю, як потрібен дітям тато. Нехай і черговий, нехай і на пару днів.

Зате потім вони будуть хвалитися всім, що «тато приїжджав і привіз подарунки, посадив на коліна і сміявся».

Ось така робота в мене.

– Алло, привіт, це Іван? – приємний жіночий голос в трубці. Втім чоловіки на робочу сімку мені  не дзвонять.

– Так, мені потрібні Ваші послуги на тиждень, з 14 по 20 квітня, хлопчик, шість років, теж Іван. До речі, він Олексійович, кликати Вас будуть, відповідно, Льоша.

Папа Льоша. Ну що ж, Льоша – так Льоша. Мені без різниці.

У призначений день їду до Саші на базу, купую здоровенного білого ведмедя (я сьогодні полярник) і рухаюся за адресою.

Стара п’ятиповерхівка не в надто приємному районі міста. П’ятий поверх, двері, оббиті дерматином, дзвінок.

За дверима приглушені, але радісні вигуки: «Тато! Таточко!!!»

Клац, клац, пара обертів замку – і в темний брудний під’їзд струменем вливається яскраве електричне світло. Мені в обличчя б’є запах гарячої ароматної їжі, прального порошку і чогось ще. Приємного, але давно забутого і нежданого. Домашнього затишку, напевно.

Я навіть не встиг, якщо чесно, роздивитись господиню будинку, на мене накинувся маленький вихор і почав скакати і смикати мене за джинси, а, коли я до нього нахилився, вихор чіпко і дуже сильно схопив мене за шию, душачи в дитячих обіймах.

– Таточку! Татусю! Повернууууууувсяаааа!!! Уррра!!!

У своїй роботі я найбільше не люблю відчувати щокою теплі дитячі сльози. До цього не можна звикнути, знаючи, що ти будеш з ними всього пару днів.

І ось через хвилин десять я розглядаю маму.

Мініатюрна струнка симпатична брюнетка з великими виразними, але втомленими очима і довгими пальцями. Олена її звати, по телефону сказала.

Ніяково обнімаємося з Оленою, ніби після довгої розлуки, і йдемо годувати тата. Мене тобто.

Смачно, реально смачно, але я не можу це оцінити, бо пацан дивиться на мене такими… бля… очима, повними любові. Ніби любов налили у два сіро-блакитних блюдця. І ти дивишся в них і перетворюєшся на безхребетне.

Зазвичай діти замкнуті, суворі, боязкі, адже вони не бачили тата з народження. А цей, Ванька, такий, ніби мене не бачив ну рік. І дивиться з… любов’ю на мене. Хочете знати, що таке любов – подивіться в очі вашої дитини.

Я зіщулився під його поглядом і перевів очі на Олену. Ну ось, і вона дивиться. Без любові, звичайно, але так уважно, ніби чекає, що я скажу, що я дійсно їхній чоловік і тато. Так, пора обірвати незручну паузу.

– Ну що, сину, розповідай. – Я з жалем відсунув від себе тарілку з недоїденою їжею, – як ти живеш? Як вчишся? Які предмети подобаються, які ні? З ким товаришуєш, з ким ні? Маму слухаєшся?

– Живу добре! Погано тільки, коли мама на мене свариться, якщо не слухаюсь. Але я майже завжди слухаюсь! – Ваня боязко на мене поглянув, боячись, що бовкнув зайвого. – Вчуся добре, Марія Петрівна хвалить мене, і всі інші теж хвалять! А Едик – дурень, він сказав, що у мене папи нема і все це брехня, що ти на Півночі, що це мама придумала, а так я кинутий!

Олена повернулася і втупилася крізь запорошені шибки на дитячий майданчик.

– Ти ось своєму Едику скажи, що він – сам дурень, а тато в тебе є. І скажи, що в наступний раз я приїду і дам йому у вухо, навіть його тато не допоможе!

– У нього теж тата немає, тату.

Ось це, блін, поворот. Та що говорити?

Я почав копирсатися виделкою в тарілці.

– Гаразд, Іванку, пізно вже, пора тобі спати лягати. Тато тобі зараз піде і казку розповість на ніч. Підемо умиємося, перевдягнемося – і в ліжечко.

Я вийшов покурити, а коли повернувся, Олена, зустрівши мене в коридорі, сумно всміхнулася й кивнула в бік дитячої:

– Іди, папашо, чекають на тебе.

Затишна дитяча. Над ліжком горить теплим світлом нічник у формі літачка.

А малого в ліжку я ледве помітив. З-під ковдри видно пронизливо-щирі дитячі очі.

– Ну що, сина, розповісти тобі казку?

Казок в моєму арсеналі було, як статей в Британсь-кій енциклопедії, але жодну з них мені зараз розповідати чомусь зовсім не хотілося.

– Ну так от, – почав я після ствердного кивка Ваньки, – жив-був хлопчик, звали його… Ваня його звали. І були у хлопчика мама і тато. Але коли Ваня був ще зовсім малюк, його тато поїхав далеко-далеко на Північ, але перед цим міцно обійняв маму і Ваню і сказав їм: «Дорога родино моя, я до вас обов’язково повернуся і обійму вас ще міцніше, ніж зараз». А потім…

– Я чув, як мама тобі дзвонила. – Несподівано перервав мене Іван, спершись ліктем на подушку. – І я знаю, що папи у мене і справді немає. Але його точно звали Льоша. А тебе точно звуть, як і мене, Ваня.

Я поперхнувся і затих. Кіна не буде, блін. Мене розсекретили. Що я Оленці скажу? Та блін! Блін! Чому так рано!? Чому я не можу побути тут ще трохи… Хоч трохи…

Я ніяково підвівся, не сміючи глянути пацану в очі, і зробив крок до дверей.

– Тато Ваня, а ти завтра прийдеш?

Тремтіння. Тремтіння по всьому тілу, тепер я знаю, що це таке.

– Прийду, малюче! І завтра, і післязавтра, і після-післязавтра! А потім ми взагалі ніколи не розлучимося! І більше ніхто не зможе тобі сказати, що у тебе немає тата!

Ванька скочив з ліжка і кинувся до мене.

На шум у кімнату заглянула Олена і остовпіла від побаченого. Два чоловіки, два Івани – один здоровий, другий малий – вчепилися один в одного, обіймаються. Не знаю, Олену я бачив смутно, щось завадило моїм очам, може волога, а може таке очікуване і несподіване щастя.

Віктор САБОВ, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Прокоментуй!

(Required)
(Required, will not be published)