Патріот, бо знає ціну незалежності. Хустянин став лікарем, аби виконати заповіт закатованого радянською владою батька

Кожна людина, приходячи у цей світ за волею Божою, має в ньому певну місію. У когось вона особлива. Кажуть, кому більше дано, до того і більше вимог.
Федір Іванович Буришин – відомий у Хусті та області лікар, хірург-травматолог ортопед, неординарна особистість, якій завжди до всього є діло, бо така вже він небайдужа людина. Це маленька, але славна гілочка на дереві великого селянського року Буришинів із с.Студеного, що на Міжгірщині. Цей рід розрісся і нині живе – трудиться чи не на всіх обширах світу.

А Федір Іванович ось уже близько 50 років як пустив своє коріння у нашому древньому місті. Він із того працьовитого роду горян-верховинців, що звикли іти до своєї мети, уперто долаючи будь-які труднощі і перешкоди на життєвій дорозі. Людина міцної сили воді, гордого непокірного духу, що сповнена великою вірою в Господа Бога, знайшла своє призначення, стала поважною і шанованою в колективах, де впродовж 60 років трудилася і ще й зараз продовжує працювати лікарем-травматологом медичної комісії Хустського військкомату.

З дитинства прагнув до знань, завжди займав у житті активну громадську позицію, був лідером. І хоч народився під різдвяною зіркою на самісінький старий Новий рік – 14 січня 1939 року, життєвий хрест його долі виявився занадто важким. Хлопчик став найменшою 4 дитиною в багатодітній сімї, де перші слабші діти помирали, вижили найміцніші. Дуже скоро йому забракне материнської любові і ласки, бо вона покине цей світ молодою у 44 роки, коли Федору було всього 3,5 роки. Старші 2 братів допомагатимуть батькові по господарству, а десятирічна сестричка Калина буде господарювати в хаті, навчати і виховувати братика. Важкі і голодні то були роки. Ішов 1942 рік. Через два роки з приходом радянської влади почалася насильницька колективізація. Силоміць забрали землю, худобу. інвентар, а хто чинив опір, той опинився в сталінських таборах. Така доля спіткала і вдівця Іван Буришина, який повернувся живим з фронтів Першої світової війни та не вберігся від сатрапів нової влади.

Четверо дітей залишилися круглими сиротами. 1947 року Федір став учнем першого класу, а після закінчення неповної середньої школи вступив у 1955 році у Берегівське медучилище на фельдшерське відділення. Старший брат Михайло уже мав свою сім’ю. А другий Петро опікувався братом і сестрою. Відслужив армію, влаштувався водієм у колгоспі, а через кілька років одружилася й сестра. Нелегкими були й студентські роки, бо у вільний від навчання час працював на лісосіках Івано-Франківської області, щоб заробити на харчі та одяг. Довіку буде вдячний сестрі і братам, що навчали, виховували і допомагали здобувати освіту, бо ж Федір виконував заповіт батька, який мріяв побачити його лікарем. Важке життя хлопчика, опалене війною, сирітством та післявоєнними труднощами, не озлобило його, не зачерствіла душа, у ній завжди жили добрі, теплі і щирі слова вдячності до тих, хто був поруч, ставав другом. Таких людей він зустрів і в Дубівській дільничній лікарні, куди був направлений фельдшером у 1958 році на перше місце своєї роботи. Згодом молодого медика переводять у с.Калини завідувачем фельдшерсько-акушерським пунктом. Самотужки без акушерки та патронажної сестри обслуговував 3 сотні сімей, надавав медичну допомогу дорослим і дітям, проводив профілактичне щеплення, а бувало – що й роди на дому. Тоді й задумався про необхідність здобуття вищої медичної освіти.
Там у с.Калини, на Тячівщині, і зустрів свою долю – розумну і вродливу Марію, дочку своїх господарів. Подружжя Кустрьо стане на довгі роки (до самої смерті) справжніми батьками і опорою зятеві. Тут появився на світ старший синок – Олександр, а через 3 роки у 1964 народився і другий – Леонід. Молоде подружжя звело власний дім.

Зі згоди дружини та її батьків з осені 1964 року Федір Іванович стає студентом Тернопільського медінституту. нелегко було молодій дружині з двома маленькими дітьми справлятися самій. діти хворіли, батько рідко приїздив додому, щоб бути ближче до сімї з третього курсу перевівся на медфак УжДУ. Закінчив вуз у 1970 році і отримав направлення у м.Хуст, ставши викладачем хірургії в медучилищі та ординатором травматологічного відділення Хустської центральної лікарні. Жили на приватних квартирах, згодом батьки дружини допомогли придбати власну кооперативну квартиру. Дружина влаштувалася мед реєстратором флюорографічного кабінету райполіклініки. У 1974 році уже в Хусті народився третій син Віктор Життя налагоджувалось, діти росли, вчилися. У 1975 р. смерть забирає брата Петра у 47 років, хоч Федір Іванович робив усе що міг, щоб урятувати життя дорогої людини. Зростала його майстерність як лікаря-травматолога, який завжди прагнув досконалості, дбав про підвищення кваліфікації, проходив кількаразову курсову перепідготовку у найкращих клініках України, переймав досвід кращих хірургів, однак доля знову зробила з ним злий жарт: підкралася хвороба хребта. Лікувався, як тільки міг, але без хірургічного втручання обійтися було неможливо. У м.Харків йому була зроблена складна операція, яка на довгі 5 місяців прикувала його до ліжка. Чудові харківські професори врятували йому життя. Увесь цей час його підтримувала вірна дружина, яка місяцями була поруч, а також колеги-лікарі, друзі, які не залишилися осторонь у час біди.
Час невпинно рухався вперед. Сини здобували середню та вищу освіти, одружувалися, мали свої сімї, ставали на ноги». Батьки турбувалися про їхні родини, всіляко намагалися допомогти. У країні почалися передвиборчі процеси, зростала нестабільність, а батько прагнув, щоб сім’я трималася купи, дорослі діти жили недалеко, щоб при потребі батьки могли допомогти. З цією метою почав будівництво хати, де мріяв поселити сімї двох синів. Пройшло кілька років, щоб ця мрія реалізувалася. Одна страшне лихо несподівано обірвало щасливий плин життя: у 1993 році унаслідок нещасного випадку на 29 році життя помирає середущий син Леонід, залишивши молоду дружину і сина Віктора, а в 2008 році у віці 35 років загинув менший син Віктор унаслідок дорожньої автокатастрофи. Осиротіла дружина Каріна і п’ятимісячна донечка Арінка. Юристи за освітою, вони були щасливою закоханою парою, яка так радувала серця батьків. Ці страшні рани довго не могли зарубцюватися. Вони і зараз кровоточать, хоч Марія Василівна і Федір Іванович втішаються внуком Віктором, сином Леоніда, який здобув вищу освіту став інженером-програмістом, у 2013 р. одружився і, безперечно, з Божою волею продовжить рід Буришинів. А десятирічна Арінка є великою радістю і втіхою дідуся і бабусі, які є частими гостями невістки Каріни. Старший син Буришинів Олександр продовжив лікарську династію, став лікарем-терапевтом і зараз працює в медичному реабілітаційному центрі в Шаяні. Дружина Лілія викладач математики Хустського медучилища, а син Олександр (другий внук Буришинів) має аж 3 дипломи і після закінчення МАУІ (м.Ужгород) та Львівської політехніки став спеціалістом в галузі економії та фінансів. Спілкування з родиною старшого сина приносить заспокоєння і відраду і вселяє надію, що все в житті з Божої ласки налагодиться.

Упродовж усіх студентських років і лікарської практики Федір Іванович завжди активно займався громадською роботою. Особливо пожвавилась його діяльність у 90-і роки, коли Україна виборювала свою незалежність. Він був головою координаційної ради демблоківців, депутатом Хустської міської ради 5 скликань (1990-2010), про цю його діяльність багато сказано у книзі спогадів «Студений – Хуст у моїй долі», що вийшла в м.Ужгороді 2014 році. У ній він складає подяку багатьом людям, з якими пов’язана його доля: родичам, учителям, колегам, друзям, з якими завжди жив дружно, чесно і щиро ділився і шматком хліба, і професійними та творчими здобутками. Думаючи про нього, переконуєшся у справедливості народної мудрості: «Якщо ти сповнений любові, вона втілиться – таки в успіх, у творчість, у долю». Федір Іванович палко закоханий у свій рідний край, любить людей, свою Україну, вважає що «байдужість і пасивність – страшна вада прогресу». Його девіз – у всьому домагатись удосконалення, пунктуальності, постійно вчитися, не скаржитися. І хоч він зазнав у житті так багато горя, розуміє, що на все – воля Всевишнього, тому щодня починає день з молитви, за все дякує Богові. Прагне завжди бути корисним людям. Крокуючи вулицями рідного міста, втішається його оновленням, радіє кожному деревцю, квітці, новому будинку, ошатним скверам, паркові відпочинку, новій бруківці, лавочкам, освітленню… Засмучується низьким рівнем культури окремих хустян, стихійною торгівлею на тротуарах, що ганьбить нас перед гостями міста,, туристами.
Приємно, що його впізнають люди, дякують за врятоване життя, за пораду з медичних соціально-побутових проблем. Не обділила його й держава, бо має чимало різних грамот та нагород за вагомий особистий внесок і становлення та розбудову української державності.

Разом із друзями-однодумцями роздумовує про час і суспільство, якому живемо. Але він не просто пасивний мрійник, а борець, причетний до всього, що твориться навколо, уболіває не лише за себе, свою родину, але й за всю Україну.

Ідучи назустріч своєму 80-річчю, він і зараз очолює правління експлуатації міжконфесійної церкви Віри, Надії, Любові, керує міськрайонним товариством філателістів і нумізматів, є активним членом правління Хустського міськрайонного товариства «Просвіта» ім.Т.Г.Шевченка, а з 2015 року обраний головою правління міськрайонної організації політв’язнів та репресованих. Щиро вірить, що у щасливій сім’ї європейських народів, а Україну чекає розквіт і процвітання, тому радіє з того, що й він доклав своюцеглинку у її мури.

Вітаючи Федора Івановича із його мудрим 80-літтям, даруємо золоті крихти практичної мудрості від нашого земляка Мирослава Дочинця, який радить кожну свою днину починати, окрім молитви, із радісних відкриттів:

«Радіймо і мудрішаймо!
Радіймо і творімо!
Радіймо і радуймо!»

Тож, вельмишановний ювіляре, у всі прийдешні дні і роки, подаровані вам з волі божої, користуйтесь цією порадою. Щастя вам, здоров’я, миру і благополуччя разом із усією родиною на «многая і благая літ».

Христина ШКРОБИНЕЦЬ

mediakhust.net

Прокоментуй!

(Required)
(Required, will not be published)