У якому селі на Хустщині водилося найбільше вовків?

Невелике село посеред карпатських гір ніби заховалося між чотирма іншими: Сокирницею, Стеблівкою, Даниловом та Новобаревом. Проживають в ньому 1560 осіб. Через Крайниково протікає  річка Байловка

Дивно, але назв у населеного пункту, якому лише трохи більше  400 років, було аж чотири: Церквище, Мігалко-фолу, Крайнє, Крайниково.

Перша письмова згадка про село датується XVII ст. Перші жителі жили в урочищі «Вовчий потік». За легендою, перший житель села був Крайник. У цьому урочищі на людей дуже нападали вовки, тому село перейшло на інше місце під урочище «Косийовий сад», що розташоване за 2,5 км від сучасного села. Тут побудували першу церкву. Старожили поговорюють, що зведена вона була за проектом одного із солоунських монахів, що прибув до тутешніх місць. І що працювали на ній молоді майстри із сусідніх Вонігова та Тереблі. Село дістало назву Церквище. Але розкинулося поселення на високій горі і носити туди воду селянам було важко. Крім того, саме в ті часи почалася справжня епідемія тифу.

Люди спалили все,  худобу в тому числі. Після цього населення, якого нароховувалося близько 700 осіб, переселилося вниз. Нове село отримало нову назву – Мігалко-фолу. (імовірно, від імені одного з жителів, Михайла, який першим змінив місце проживання).

З того часу і до наших днів в селі святкують дев’ятий четвер після Великодня як день переходу і захисту від хвороби, як «зарюк». У той день освячують воду і окроплюють нею будівлі та домашніх тварин.

За словами інженера-геолога Івана Чепканича, на місці, де розмістилося село, колись ріс розлогий  ліс, а довкола була болотяниста місцевість. Серед дерев знаходилася цілюща криниця, яку називали Морським оком. Довкола неї пообрізали дуби і збудували з них церкву. А з самої криниці брало воду майже все село. Чоловіки видовбали з дубів дві спеціальні посудини, які звали валовами. Із них пила воду худоба.

Мандрівники теж напували там коней і  волів. Оскільки джерело знаходилося близько біля дороги, вода в ньому взимку була теплою, а влітку – холодною. Старожили кажуть, що нею також лікували різні недуги. Унікальність джерела в його складових: марганцеві, двоокисі кремнію та мінералізації. У селі є ще дві схожі криниці, що знаходяться метрів за 100 від цієї.

За переказами, су- часна назва села походить від імені першого жителя. У легенді розповідається про те, що три брати Данило, Шандор і Крайник після одруження покинули батьківську хату біля джерела і розійшлися у різні боки. Де вони збудували житло, там потім і утворилися  три села – Данилово, Шандрово (Олександрівка) та Крайниково.

За іншою версією, Крайниково отримало назву від фрази «крайня хата».  Колись там був густий ліс і водилося багато вовків. Люди, коли йшли з Хуста в бік Новобарова, побоюючись диких тварин, казали: «Лише б  до крайньої хати дійти, а тоді не страшно». Через це місцину прозвали Крайньою, а згодом – Крайниковом.

Існує  ще одна гіпотеза про походження назви села. Вона, мабуть, сформувалась ще під час прокладання  тунелю, який вів від Хустського замку до Дулова Тячівського району. Про цей підземний хід згадується в книзі Яна Душаника «Хуст в Марамороші». Отже, можна зробити припущення, що цей хід спочатку «кінчався» сучасним Крайниковим, а вже потім був продовжений до Тячівщини. На цю обставину вказує і той факт, що село відігравало важливу роль у торгівлі на Великій Соляній дорозі. Адже колись тут була так звана дорожня «перемичка». Тому легенда про те, що Крайниково було відоме здавна, небезпідставна.

А от мовознавець Павло Чучка у виданні «Слов’янськi особовi iмена украïнцiв: iсторико-етимологiчний словник» пише: «Особова назва Крайник фіксується на Закарпатті з XVI ст. як самостійний антропонім, про який важко сказати, він був єдиним засобом ідентифікації особи чи, може, його вживано до позначення титулу відповідної посадової  назви. На території Угорського королівства апелятив  крайник на ту пору означав «виборний домініальний службовець на рівні сільського старости. Від згаданої особової назви утворено також назву села Крайниково, яка згадується з XIV ст». Тобто, виходить, письмові джерела згадували про село ще на три століття раніше, ніж вважалося».

Тим часом деякі дослідники чомусь навмисне оминають свідчення про вік наших населених пунктів. Не беруть вони до уваги й очевидні артефакти. А тим часом бригада Василя Ливки, споруджуючи фундамент під сільську амбулаторію, наткнулась на сліди колишньої споруди. Ймовірно, це були залишки стін чималих розмірів басейну, до якого надходила вода із мінералізованого джерела. Отже у ньому оздоровлювались давні крайнівчани. І, судячи з  розмірів басейну, їх було чимало.

Слід зазначити, що в Угорщині село досі називають Mihálka, тобто село Михайла. Зокрема, в угорськомовній Вікіпедії воно представлене саме з такою назвою. Тож до населеного пункту, як би там не було, а якийсь Михайло таки причетний.

Крім того, й інша давня назва села Церковище існує досі. Правда, нею називається лише частина Крайникова, там, де стояла церква. Нині точно відомо, що під час великої засухи 1620 року, коли у верхній частині села на тривалий час пересохли криниці, люди почали переселятися на низину. Цей процес тривав не одне десятиліття. І призвів до того, що більшість населення перебралася з узгір’я на територію сучасного Крайникова. Тому в 1866 році громада вирішила перенести сюди і церкву. Так сформувалась інфраструктура села.

Історія залишила згадки й про участь крайнівчан у важливих подіях давнини. Так, наприклад, відомо, що чимало жителів села займались продажем солі, меду та шкір диких тварин у країнах Європи. Нерідко вони брали там участь і у війнах. Зокрема і в битвах проти татар і турків, за що їх королі та імператори нагороджували  земельними наділами, сформувавши таким чином клас нямешів. А на початку XVII століття, щоб знати точну кількість селян, провели перепис населення, після чого кожна родина отримала прізвище. Перші корінні крайниківчани мали прізвища: Йокоб, Кульчар, Мольнар, Сег, Деяк, Орос, Лукач.

Найбільшою гордістю села є дерев’яна Свято-Михайлівська церква та дзвіниця, які побудовані в 1668 році, без єдиного цвяху. Споруда вважається однією з найстаріших на Хустщині і однією з найбільш оригінальних на Закарпатті. Висота храму 25 метрів, довжина 14 м. Церква маленька, побудована з високих дубових брусів. На одній зі стін збереглося зображення апостолів і Пантократора з Марією та Іоаном Хрестителем. На іншій стіні видно напис під зображеннями св.Миколи та архангела Михайла, виконаний місцевим майстром у стилі народного закарпатського живопису. Цікаво, що церква діюча. Тут проводиться богослужіння греко-католицькою церковною громадою.

Пишаються крайниківчани і дубом-велетнем, якому понад 500 років, обхват якого на висоті 1,3 м становить 5,68 м.

У 1996 році у селі започаткували будівництво чоловічого монастиря на території колгоспного саду.

Є в селі ще одна церква – православна, збудована у 1927 році.

zakarpatpost.net

Прокоментуй!

(Required)
(Required, will not be published)