Як у Хусті з’явився бомжик-парк

Це місце відоме всім хустянам, щоправда, не всі його так називають, а лише ті, кому відома трагедія, що трапилася неподалік.

На одній із суміжних із невеличким і колись затишним парком жила літня жінка. Була в неї сестра і був племінник. Бабуся доживала собі віку у невеличкому будиночку. Мешкала хоч і скромно, але чесно і ні в чому не мала потребу, бо обробляла свій крихітний город та все життя невтомно трудилася, аби мати на хліб та до хліба.

Життя в неї склалося так, що заміж ніколи не вийшла, власних дітей не мала. Тому коли несподівано до неї почав навідуватися в гості племінник, дуже раділа. Раніше хлопець бував у родички дуже рідко, хіба що в дитинстві, а після одруження то яблучок принесе, то картоплі, то шматок м’яса, то ковбасу.

На обкладинці газети “Наш Хуст”

Старенькій здавалося, що вона найщасливіша людина на світі. Такої турботи вона ще ніколи не відчувала.

Не раз молода родина навіть вечеряла у бабусі, навіть обіцяла перебратися до неї, аби краще дбати про родичку.

Слово племінник дійсно стримав. Невдовзі справді переїхав у невелику оселю бабусі… разом із дружиною.

Старенька була настільки вдячною, що готова була на все заради хлопця. Тепер у неї було з ким і поговорити, і про неї піклувалися: і їсти допомагали зварити, і прибрати в помешканні, і випрати білизну.

Та якось одного разу племінник завів розмову про будинок. Сказав, що дітей у тітки і так немає, то вона могла б переписати хату на нього, єдиного нащадка… мовляв, і так після її смерті хату успадкує саме він.

Бабуся навіть не розмірковувала. Наступного ж дня пішла до нотаріуса і почала переоформляти документи. Однак як тільки все було готово, племінник різко змінився.

Він став грубим, не раз кричав на родичку, а коли трохи випивав, міг навіть її вдарити. Так тривало близько року. Старенька не раз ішла з дому зі сльозами на очах… просто блукала вулицями, аби побути наодинці і не слухати докорів хлопця про те, що він її утримує.

А одного разу він просто взяв і вигнав бабусю… на вулицю. І поміняв усі замки, аби вона не те що до хати, а навіть у двір не могла зайти.

Нещасна блукала містом, шукаючи собі притулок, ночувала то на річці, то у парках, то посеред полів. Благо, що то було літо і до осені організм поступово адаптувався. Не було у неї більше ні даху над готовою, ні документів, ні грошей… навіть пенсію отримувати не могла.

Виживала, просячи милостиню від перехожих. З’явилися в неї і друзі – два безхатченки. Одного з них вигнала з дому дружина – за пияцтво, а іншого – діти, після смерті жінки, оскільки також став непотрібним.

Почала старенька час від часу й сама випивати з новими компаньйонами… тай із горя, як казала. А час спливав… ставало все холодніше. Невдовзі прийшла й зима. Облаштувалася трійця у парку на вулиці Волошина. Там була ще стара автобусна зупинка і ще радянські лавиці. На них усі троє і їли, і спали.

Племінник не раз бачив стареньку, навіть проходив повз неї, але подавав вигляд, буцімто її не знає. Впізнавали жінку й сусіди і періодично годували і її, й її друзів, принесли їм навіть ковдри та подушки, теплу одежу.

Але зима була лютою… не витримала бабуся, застудилася. Знайомі викликали лікарів, її забрали в лікарню, але за кілька днів жінка померла.

Її товариші ще протягом певного часу так і жили у парку, а потім не стало і їх… чи живі, чи просто змінили місце дислокації – ніхто не знає.

А племінник невдовзі трагічно загинув – пішов на рибалку і його вбило струмом. Зараз хата вже давно стоїть пусткою… у ній ніхто не живе і ніхто її не хоче купити.

Від тієї трагедії минуло вже багато років, а скверик ще й донині ті, кому відома ця історія називають «божик-парком».

Тай після тих безхатченків у парку жило ще багато подібних безпритульних,тих, у кого життя склалося не найкращим чином.

А сам парк наразі також переживає далеко не найліпші часи.

Свого часу ще мерія попередньої каденції його впорядкувала, встановила нові лавиці. Проте невдовзі їх поламали, а скверик завалили сміттям.

Зараз там прибирають кожні два дні, проте в парку все одно брудно.

«Як відомо, чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять. Що з того, що наші дівчата чи не щодня збирають пляшки, папірці, коробки, ящики, недопалки, як за кілька годин все довкола знову просто потопає у рештках людської життєдіяльності»,- каже директор КП «Реклама-Хуст» Магдалина Скомаровська.

На жаль, справді, парк  часто потопає у побутових відходах. Поруч, біля зупинки, є кіоск, у якому продають алкогольні напої, тож нерідко на двох лавицях, які ще залишилися, сидять не мами з дітьми, а любителі хильнути зайвого. І після себе вони залишають справжнісінькі сміттєві кучугури…

Тай сам парк уже дуже давно до ладу не приводився, має він вкрай захаращений вигляд. І мова йде не тільки про старозаповітні лавиці. Немає там ніяких атракцій і для діток, яким з мікрорайону стадіону до центрального міського парку добиратися досить далеко.

Якби в парку встановили хоча б гойдалки, кілька нових лавиць, пісочниці, він став би однією з родзинок міста. Адже й знаходиться біля однієї з головних вулиць Хуста і його добре видно навіть тим, хто просто проїжджає містом.

Сумно, що затишний і гарний куточок у місті над Тисою у такому жахливому стані.

Адже у затінку дерев особливо влітку багатьом хочеться просто посидіти бодай кілька хвилин і подумати про вічне.

Марина АЛДОН, газета «Наш Хуст», ексклюзивно для mediakhust.net

Прокоментуй!

(Required)
(Required, will not be published)