Баба Анця і хустські дороги

Назбирала баба Анця зранку в лісі грибів. Стільки їй не треба. Дивиться на повне  відро і радіє:

— Поїду в Хуст продавати, – каже дідові. – Я си завтра ще назбираю. Уже і насушилам на зиму, і замариновалам, і паштет учинилам… А так – хоть мало гроши си зароблю.

— Добре, Анцьо, – відповідає старий. – Яка ти в мене розумна жона! Не задарь так довго убиравим, май ліпшу найшовим си.

— Но й не кажи,- усміхається баба. – Айбо на маршрутку вже не встигну. Майже поїду поїздом. Ун ся, правда, тягне, як черепаха, айбо хоть пообникаюся, як там.

Зібралася стара швиденько, одягнула нову хустку – і на станцію.

У поїзді спека, сморід – дихати нічим, сидіння старіші за саму бабу Анцю, тверді, незручні… вагонами ходять жебраки і постійно просять гроші, поруч розкинувся п’яний чоловік й щось бурмоче собі під ніс.

— Усох би ми розум, што на сьому драндулєті рішилам їхати, – сердиться стара. – Есе як катафалк, а не поїзд. Не зря го всі сусіди називают: довгий,зелений, вонячий.

Майже 40 хвилин їхала вона від села до Хуста… Що лише не передумала дорогою.

Нарешті мала станція міста над Тисою. Вийшла баба на пероні й жахнулася.

— Люди добрі! Де я? – голосно вигукнула.

— Як де? У Хусті! – відповіла їй молодиця, що стояла неподалік.

— А я думала, што в побомбленому Луганську.

— Чого це? – здивувалася дівчина.

— Дітинко, ти што не видиш, што ся кругом робит? Туй бойові дії йшли, чи што? Кругом сміття, грязно, перила поламані, лавиці тоже. У залі для чекання сісти ніґде, стіни розмальовані, усьо страшноє, ги кой у кошмарному сні, а не в соврєменному європейському вароші. Та яка туй Європа! У мене в селі у вуличному туалеті май файно, ги кой на сьому вокзалі,- не переставала дивуватися баба Анця.

Оглядаючи перон, стара помітила якусь вулицю, якою ніколи раніше не ходила.

— А што йсе за вулиця? Як ся зве? – поцікавилась вона у дівчини, яка ще все на когось чекала.

— Маркуша. Веде на Волошина. А ще – до Водоканалу, якщо піти в інший бік, – пояснила незнайомка.

— У другий бук я й пуйду. Інтересно ми, што там. Чи тоже така чудасія, як туй, – вирішила баба. – Гриби продати ще встигну, а туй такоє діло…

Повернула стара біля шлагбауму і йде собі… Не може зрозуміти, що за дива… посеред проїжджої частини нанесено тоненьку вузьку смугу асфальту, а збоку – пустка.

— Есе майже хустські нанотехнології. Кажут, што в Перечині файні дороги словаки з поляками чинят. А в нашому вароші штось непонятноє. І є асфальт, і ниє го. А може просто так економлят, може з тих гроши солдатам помогти хочут? – розмірковує собі стара.

Дивиться, аж раптом назустріч їй чоловік якийсь іде.

— Гей, паночку, – вигукнула до нього. – А што йсе за ремонт дороги у вас туй проходит?

— Хоч не питайте, – аж змінився вираз обличчя перехожого. — Я тут живу. То міська рада нам такий ремонт зробила… Як в аеродромі проклали кількаметрову злітно-посадкову смугу, а інше – люди добрі, якщо вам треба, самі думайте, як полагодити. Колись, іще до паводку, тут була гарна рівна дорога, але вода знесла асфальт у 1998 році. Відтоді ми й чекали на ремонт. Але, як бачите, дочекалися лишена пародію реконструкції. Влада каже, що то поточний ремонт, але така робота й на поточний не схожа.

— А ви чого мовчите? Пишіт жалобу!

— Жіночко, кому? На кого? Ми ж за власні гроші гравій купили, аби узбіччя хоч якось засипати. Дали по 3500 тисячі гривень за причіп. Бо тут таке наасфальтували, що вся дощова вода у двори б нам стікала, а величезні полоси з двох боків дороги просто залишились невідремонтованими. Більше того, асфальт настелили лише на малій ділянці вулиці, від переїзду – до номера 70, а більш ніж половину взагалі не чіпали. Там суцільні ями та калюжі. У дощ без гумових чобіт пройти не можна. Хоч човен купуй.

— А пани што кажут?

— Що на більше немає грошей.

— Нашто товди розчинювати вобще вулицю було?

— Не знаю. Ми так раділи, коли побачили техніку. Але щастя тривало недовго. Результат виявився дуже невтішним. Сердиті всі.

— І ще такі вулиці у вароши є?

— Звичайно, що є. Чого варта лише Німецька. Але її хоча б не чіпали поки що зовсім. А от Львівську два роки тому асфальтували, а тепер будуть знову… чому б це? Де гарантія на роботу? А центр лише недавно виклали бруківкою, а зараз місцями вона випадає, місцями нерівна, місцями її замінюють. Так, бабко, у нас, на жаль, робиться, на халтуру.

— На показуху! – аж закипіла стара — Дійсно у мене в селі май файна дорога. Правду кажете. І не думалам, што так може бути. А чи грибу вам мало не треба? Привезлам продати. Дам дешево, – запропонувала свій крам стара.

— Треба. За скільки?

— Дам вам усьо відро за 200 гривень… і так набідовалисьтеся туй, навимітовалисьте гроши на гравій… шкода ми вас.

— Дякую. Забираю, – зрадів чоловік.

— Но штомся туй наникала,- важко зітхнула баба. – і не думалам, што в Хусті так дороги ремонтуют. Ганьба! Тішит ня лиш одно, што хоть людям доброє учнилам – далам дешево біляки тай заодно продалам їх… і на базар ми йти не треба, а на Цементовуй і так поліція жун розганят.

До маршрутки бабі йти було далеко. А тим часом саме під’їхав інший поїзд.

— Їду я си думу на дизелі. Много ходити хоть не треба буде, недалеко ми уд хижі іся гусениця стає, – вирішила стара, заходячи у вагон.

mediakhust.net

 

Прокоментуй!

(Required)
(Required, will not be published)