Олеся ЧЕПЕЛЮК: «Потрібне перезавантаження освіти. Відсутність змін – шлях в нікуди»

Творче життя нашого краю хоч і не надто бурхливо, але розвивається. На мистецькому небосхилі Хустщини спалахують все нові й нові літературні зірки, яким небайдужа доля рідного краю та майбутнє підростаючого покоління.

Сьогоднішнім гостем газети «Наш Хуст» є драматург, письменниця і вчителька Хустської гімназії-інтернату Олеся Чепелюк. Вона поділилася з читачами думами про творчість, освіту та власними секретами.

— Олесю, на початку 2017 року Вас було нагороджено літературною премією «Дебют Срібної Землі».  Чим стала ця нагорода? Поштовхом, стимулом, бажанням творити чи буденною річчю?

— Відзнака для мене – це перш за все данина пам’яті Героям Небесної Сотні, полеглим воїнам і тим, які щодня відстоюють нашу країну на Сході. Їм я присвятила свою перемогу. Приємно, що високоповажне товариство, на чолі з Миколою Томенком та Андрієм Сербайлом, відзначили саме книгу «Не зрадь!» (соціально-психологічну драму), яка написана про українців і для українців, про те, що відчувають українці і що їм болить. Адже, як сказав Іван Франко, «письменник у творі має бути віддзеркаленням свого народу», тож для мене, як української письменниці, важливо порушувати проблеми, які хвилюють кожного українця. Звичайно, нагорода змушує відчути важливість твоєї праці і стає стимулом до написання нових, не менш актуальних творів.

— Як з’явилася драма «Не зрадь!»? Що стало мотивом для написання? Чи були реальні прототипи літературних героїв?

— Задум написати про нескореність духу, патріотизм і протилежні їм продажність, лицемірство зародився ще з початком Революції Гідності, але своєрідною вибуховою сумішшю став розстріл цвіту нації на Київському майдані. Все моє єство збунтувало проти несправедливості, свідомість відмовлялась вірити, що у 21 столітті таке можливо: в мирний час у центрі європейської столиці ось так просто можуть розстрілювати беззбройних людей. За що? Чому? Чим допомогти? – запитання не давали спокою. Я відчувала, що повинна проявити свій громадянський обов’язок – не дати забути про цих відчайдушних патріотів. Не випадково головні герої моєї п’єси – закарпатці. Цим хотілось показати, що Закарпаття не стоїть осторонь загальнонаціональних проблем, а є частиною України (на злість усім, хто хоче нас відокремити)

— Літературна студія «Джерельце» давно працює? Що з дітьми проводите?

— Вона передалася мені з легкої руки вчительки-наставниці Христини Шкробинець. Ми зберігаємо і продовжуємо традиції популяризації української літератури серед учнів нашої школи та розвитку творчих здібностей обдарованих вихованців, а також і тих, хто хоче навчитися створювати власний твір. У межах школи проводимо літературні вечори, конкурси декламаторського мистецтва, флешмоби на підтримку української мови, беремо участь у міських на Всеукраїнських літературних конкурсах, благодійних акціях (Налягака Надія, Шпір Антоніна – призерки Всеукраїнського літературного конкурсу «Яблуневий цвіт», Химишинець Дарина – призерка міського конкурсу малої прози). Минулого року юна поетеса Надія Налягака брала участь у благодійному концерті в Ужгороді «Рух підтримки Закарпатських військових», декламуючи власні поезії. Наразі готую до видання невеличку збірку поезій гуртківців. До гімназійної літстудії почали проситися учні з інших шкіл міста і району. Тому, аби допомогти розвиватися талановитій молоді Хустщини, вирішила створити мистецько-читацький клуб «Літературна майстерня», який розташувався у Хустській міській бібліотеці. Поки що наші засідання лише на стадії формування, тому не мають широкої аудиторії учасників. Та у планах на літо є започаткування своєрідних літературних читань на природі, до яких хочу залучити місцевих поетів, музикантів, аби підсилити інтерес у творчої молоді Хустщини, яка хоче про себе заявити або просто цікавиться літературою і шукає однодумців.

— Робота в школі – це відповідальність. Які труднощі виникають? Часто програма літературних творів вимагає кращого. Гадаю, Вам, як письменниці, це добре відомо. Як би Ви радили підбирати програмовий матеріал, чим керуватися?

— «Паперотворчість», як ми жартома називаємо стоси зошитів, – найбільший тягар вчительської роботи. Якщо підрахувати, скільки вчитель-філолог витрачає на перевірку зошитів (на один – не менше 20 хвилин!), то за цей час він міг би прочитати не одну художню книгу (або ж написати свою). Часто з’являється непереборне бажання все покинути і втекти від недосконалості системи освіти, особливо коли в голові крутиться сюжет нової повісті чи оповідання. Читаючи далеко не програмову художню літературу, дивуюся наскільки у нас багацько неперевершених українських творів, які чомусь не потрапляють до програмового матеріалу. Натомість – чимало нецікавих архаїчних текстів, які втратили свою актуальність ще у минулому столітті. Учням потрібно підбирати більш зрозумілі для їхнього світосприйняття твори, у яких вони бачитимуть себе. Ось тоді вони і почнуть читати із захопленням, а не з примусу. Звичайно, класиків ніхто не відкидатиме, але розбавити цікавинками трохи треба.

— Сьогодні довкола системи освіти багато суперечок. Вчителям багато про що говорити не дозволяється. Але все ж… Як вважаєте, ЗНО у 4 і 9  класах, 12-річне навчання, відбирання ще одного місяця канікул від дітей – це добре? Мені здається, що в нас з’явиться втрачене покоління… діти втратять бажання вчитися, навіть ті, хто поки що хоче.

— Сучасна система освіти давно вже не є сучасною. Ми намагаємося дітей 21 століття вчити за методикою 20 століття, а то ще й давнішою. Однозначно – потрібне докорінне перезавантаження системи освіти. Бо вчителі почнуть втрачати зацікавлених до навчання учнів, а школи – вчителів. Так, спочатку це може бути шоком, але відсутність змін – шлях в нікуди. Побувавши нещодавно на освітній (не)конференції EdCamp, де познайомились із різними сучасними методиками викладання у різних куточках України і за її межами, зрозуміла, що будь-яку дитину можна зацікавити, якщо дати їй зрозуміти, для чого їй це потрібно. «Не для школи, а для життя вчимося!». Дитина повинна побачити можливість застосування набутих знань вже зараз, а не у далекому майбутньому. На мою думку, учень має бути вмотивованим, а не заляканим оцінками, а вчитель – вогником-ентузіастом, а не «альтруїстом-смертником».

Щодо 12-річки. Головне не СКІЛЬКИ, а ЧОМУ САМЕ навчатимуться. Для тих учнів, які мають на меті якнайкраще підготуватись до вибору майбутньої спеціальності в університеті, старша школа (“профільна середня освіта”) стане рятівною ланкою. А ті, в кого немає задатків чи то бажання до поглиблення знань, підуть після 9-го класу у спеціалізовані технікуми і поповнять дефіцит робітничих професій. Тоді вирішиться проблема із некомпетентними юристами, неуками-вчителями, лікарями-двієчниками тощо.

ЗНО. Тенденція останніх років насторожує. Наша школа з «країни ЗНАНЬ» перетворилася на «країну ЗНО». Старшокласників годі залучити до якихось культурних заходів, бо вони вже з 10-го класу, як зомбі, зубрять питання ЗНО, відкидаючи те, що на ЗНО не потрібно. Батьки витрачають шалені кошти на репетиторства, дорікаючи вчителям. А вчителі зі шкіри пнуться, щоб якнайкраще підготувати випускників (і двієчників у тому числі) і  показати відповідний рівень. Зауважу, частина учнів взагалі навмання складає ЗНО, бо не збирається вступати до українського вишу. До чого дійдемо? Потрібно цю систему ламати, поки вона не зламає нас. Вважаю, що у 9-му класі обов’язково потрібно вводити ЗНО для тих учнів, які планують йти у старшу профільну школу. Це своєрідне проектування на сильну ланку старшокласників, які знають, чого хочуть. Що ж стосується 4-го класу, то у них ЗНО планують проводити у формі моніторингу рівня знань у звичній для школярів формі: у рідному класі, з їхніми вчителями – аби не травмувати дитячу психіку. Це буде своєрідний контроль, який виявлятиме тенденції якості початкової освіти і не впливатиме на подальше навчання дитини у школі.

Місяць літніх канікул можна витратити на практичні заняття: уроки-подорожі, екскурсії, обмін досвідом, спілкування з відомими людьми у різних галузях, які вже чогось досягли і зможуть допомогти й підказати сучасному учню шлях до успіху. Тоді навчання сприйматиметься і як відпочинок, і як безцінний досвід.

Звичайно, щодо кожного нововведення ви завжди знайдете скептиків. Та, як сказав Джон Ф. Кеннеді, «Зміни – закон життя. І ті, хто дивиться тільки в минуле чи лише на сьогодення, безперечно – пропустять майбутнє»

Як гадаєте, чому найбагатші люди світу і багато геніїв були двієчниками в школі. Можливо, усе ж система освіти недосконала…не вчить головного – життя…

— Я вважаю, що головним завданням школи є навчити учнів вчитися, а не завантажити у мозок дитини певний обсяг знань. Адже набуті знання, без належного застосування їх на практиці, мають властивість легко вивітрюватися. Натомість, у пригоді може стати вміння швидко і легко знайти потрібну інформацію, якщо знаєш, де її шукати. Що стосується відмінників і двієчників… Що робить відмінник на контрольній роботі – покладається лише на власні сили, двієчник же, розуміючи, що потрібно викручуватись без належних знань, вигадує енну кількість спроб викрутитись. Так і в житті. Біда (чи щастя) в тому, що не в усіх сферах це спрацьовує. Де ризик виправданий – може бути результат, а десь – одразу приречений на поразку. Люблю повторювати учням: «Все, що зійшло тобі з рук, обов’язково колись звалиться тобі на голову».

Ви ще й мама. Розкажіть про власних дітей. Як їх звати,чим захоплюються?

— Старша – Катруся – навчається у п’ятому класі Хустської гімназії-інтернату. Вона бачить себе у майбутньому танцівницею, адже професійно освоює сучасні латино-американські танці у студії «Рондо» і класичні народні – у шкільному хореографічному ансамблі. Завжди вміла добре контактувати з малечою, тому хоче поєднати свої здібності у професії вчителя танців. Молодший Павлусь – майбутній першокласник – мріє стати дослідником-палеонтологом. Змалку захоплюється вивченням різних тварин, серед яких найулюбленіші – динозаври. Саме завдяки Павлику вся сім’я (дідусі й бабусі включно) почала активно читати енциклопедії про динозаврів.

Як проводите вільний час?

— Намагаюсь присвятити його сім’ї, адже останнім часом через активну творчу діяльність та роз’їзди розумію, що їм мене бракує. Не хочеться пропустити щось у вихованні, тож компенсую і надолужую. Виїжджаємо з сім’єю на природу, відвідуємо цікаві культурні заходи, фестивалі, щоб кожен із членів родини отримав задоволення від проведеного часу. У хвилини усамітнення (які трапляються вкрай рідко) читаю художню літературу, пишу або малюю.

Якщо мандруєте, то куди?

— Останнім часом намагаюсь відвідувати культурно-мистецькі заходи нашого краю: літературні вечори, презентації, театральні вистави, пленери, концерти. Це дає змогу вийти за рамки «законсервованого вчителя» і краще зрозуміти культурний процес розвитку суспільства зсередини. Окрім того, цікаво поспілкуватися із сучасними письменниками, книжки яких лежать у тебе на полиці, діячами культури і мистецтва, про яких донедавна лише у книжках читала чи бачила по телебаченню. Та частенько хочеться «втекти» від людей, «відвести кудись душу» подалі від людської метушні. Змалку захоплювалась замками, середньовічною культурою, печерами, скелями. Завжди здавалось, що у них захована якась таємниця. А це не може не вабити. На жаль, мандрую менше, ніж хотілося б. Мрію відвідати природні заповідники, фортеці, визначні місця України.

Ваша улюблена страва?

— Важко відповісти. Для мене споживання їжі не є культом. Головне, щоб вона була здоровою і корисною. Підсадила сім’ю на «легку» їжу, обмежуючи шкідливою. Але завжди мала слабкість до солодощів. Можливо, звучить дотепно, та в моєму чохлі для ноутбука, в сумочці, у робочому столі завжди можна знайти плитку чорного шоколаду. Навіть не сідаю писати новий твір, якщо під рукою немає цього смаколика-надихайлика. Це вже схоже на якийсь «ритуал запрошення Музи на побачення».

Що читаєте? Улюблені автори,цитати, персонажі…

— Мій батько, як книжний гурман, змалку привив любов до світової класики (Дж.Лондон, В.Гюго, Ф.Достоєвський, Едгар По), від мами і бабусі навчилась устроям людського буття, закладеним у Книзі Книг – Біблії; як український філолог, захоплююсь історичними романами В.Малика, С.Скляренка, прозою І.Багряного, містикою М.Гоголя (вважаю його нашим), ліризмом Л.Костенко, М.Вінграновського, сучасних поетів – Оксани Куців, Василя Мошуренка, Василя Білича, патріотизмом П.Скунця, С.Жадана, мудрістю М.Дочинця, гумором Д.Кешелі, неординарністю Люко Дашвар, смакую афоризмами О.Перлюка, В. Чемериса, А.Коваля, циніка Дж.Карліна, черпаю філософію давньогрецьких мудреців, вчуся пізнавати людей через книги з психології. Останнім часом намагаюсь глибше «пірнути» у драматургію. Тому на поличці чекають черги п’єс класиків цього жанру та сучасних авторів.

Захоплююсь героями, які бачать світло в кінці тунелю, а в калюжі вміють розгледіти небесну блакить.

Творчість породжує творчість. Як еволюціонував Ваш творчий шлях від початків до сьогодні. Розкажіть про новинки з-під Вашого літературного пера. Впевнена, у Вас завжди знайдеться чим поділитись.

— Моя ще «несвідома» творчість починалась десь зі шкільних сценаріїв, віршів «на замовлення» (до різних свят). У юному віці з’явилась інтимна лірика, новели. У більш зрілому віці розпочала роман (який ще так і не завершила); далі вийшла драма, на черзі – поезії. Останнім часом під філіжанку доброї кави пишу афоризми «на злобу дня». Ось деякі з них: «Близорукість – для когось хвороба, а для когось – принципова позиція», «Лихий поплутав свої плани: Іван став паном, пан – Іваном», «Якщо у тебе грошей кури не клюють, то чом же яйця золоті несуть?», «Хто любить ляси лиш точити, поріжеться той язиком», «Полуда лиш з очей упала, колоти очі правда почала», «Хто в школі з вас пастиме задніх, невдовзі піде випасать овець» та інші. Хоча ЩО САМЕ писати диктує настрій і тематика. Наразі розпочата ще одна п’єса, незавершена повість, інколи раптово нахлинають почуття і з’являється поезія. Творчість – дуже непередбачуваний процес, але тим і цікавий.

Ким хотілося стати в дитинстві? Що вплинуло на вибір професії?

— Дитинство – світ мрій, тому і професія була дещо вимріяною. Хотіла бути миротворцем, пізніше адвокатом. Вважала, що буду захищати всіх скривджених, боротися зі злом цього світу, несправедливістю. Пізніше зрозуміла, що краще не боротися «з вітряками», а зароджувати добро ще на початках, а саме – з учнівської парти. Окрім належних знань, намагаюсь допомогти учням повірити у себе, посіяти у їхніх душах зернинки доброти, милосердя, зародити дух справжнього українця-патріота.  Це важливо у професії вчителя, адже згадуючи своїх наставників, які допомогли мені у самоствердженні (Христину Шкробинець, Владиславу Костак, Еллу Шпак – щирий їм уклін за все!), розумію, що вчитель – це не лише інформатор, а свого роду місіонер.

Ви – багатогранна особистість. Давно малюєте?

— Та ні. Я й сама не здогадувалась донедавна, що вмію малювати. Та «ніколи не знаєш, на що ти здатен, поки не спробуєш». Цілком випадково з’явився мій перший малюнок завдячуючи моєму синочку, який у півтора року почав вимальовувати на стіні восковими олівцями. Позаяк Павлусеві «проби пензля» не витирались, довелось взяти до рук свого. Пляма була чималою, тож формат малюнка мав бути не меншим. Вирішила вималювати з плями магнолію, почала придивлятись до фотографій і, на диво для всіх (і для себе самої), посеред зими на нашій кухонній стіні розквітнула чимала гілка магнолії. Через кілька років зробили ремонт і малюнок довелось перемалювати. Таким чином, з’явилась моя картина-трилогія «Магнолія на скелі». Малюю аквареллю, гуашшю, пробувала створити гравюру, хочу ще освоїти техніку малювання олійними фарбами. Помітила, що берусь до пензля, коли «наговорюсь» у книзі. Це своєрідний релакс думок, коли мозок відпочиває чи то вмикає функцію перезавантаження, а душа медитує на картині.

Що надихає –  у житті, у творчості?

— Саме життя! А саме – триєдність почуттів: ВІРА у те, що зможу своєю діяльністю зробити світ хоч трохи кращим, НАДІЯ, що моя творчість комусь, окрім мене, потрібна, ЛЮБОВ – вміння любити все, що роблю, і робити те, що люблю. Життя дуже різнобарвне, сюжети літають просто у повітрі, вмій тільки їх розпізнати і втілити на папері.

Які плани на майбутнє?

— Позаяк нещодавно у нашому місті з’явився обласний театр, то особливу увагу хотілося б зосередити на розвитку театрального мистецтва. Окрім того, прагну, щоб Хуст був не тільки одним із найкрасивіших міст України, бо краса – категорія відносна, але й культурно й духовно збагаченим. Для цього потрібно створити у нашому містечку потужний культурно-мистецький осередок з метою підняття інтелектуального рівня краян, проводити мистецькі проекти, літературні платформи для розвитку творчої молоді, організовувати заходи, що мають на меті пропагування українських національних традицій.

Яким секретом успіху Ви можете поділитися з читачами?

— Відповім словами Вільяма Уорда «Вчіться, поки інші сплять, працюйте, поки інші відпочивають, будьте готові, поки інші розслабляються, і мрійте, поки інші плачуться». Я не втомлююсь повторювати, що успіх складає лише 10% таланту, проте 90% – нелегкої праці. Ми повинні постійно самовдосконалюватися і не боятися вчитися чомусь новому. Адже людина – це «одвічний учень школи життя»!

Спасибі за розмову! Життєвих та творчих Вам успіхів!

Марина АЛДОН, газета «Наш Хуст», ексклюзивно для mediakhust.net

Прокоментуй!

(Required)
(Required, will not be published)