Як баба Анця спортом вирішила зайнятися

Весна. Із кожним днем теплішає. Вже й пальто баба зняла, скоро і без плаща на вулицю виходитиме. Пора, думає, собою зайнятись, аби до літа трохи зайвих кілограмів скинути…

— Добре, што говіння. Їм типир лиш легку їду.  Солонину спряталам, м’ясо не купую, даже рибу… хоть дуже ї люблю. Може мало схудну. Но айбо сього не  доста. Никалам передачу  «Зважені і щасливі». Там їх і бігати усякими горбами та ямами заставляли, і уджиматися, і прес качати, і на машини скакати, і озеро перепливати. Треба майже й мені ся мало спортом заняти, – розмірковує стара. – Іду зазвідати уд сусіда-бізнесмена, кулько на місяць тратит на тренажорий зал у Хусті. Я би може тоже походила.

Зайшла вона в сусідську хату і зразу з порогу цікавиться ціною.

— Три сотні доларів, – каже чоловік.

— Як? Зашто так много? Но й шкуродьори!

— Та я, якщо серйозно, купую на цілий рік абонемент за 3500 гривень, – усміхається сусід. – Але після кожного тренування іду в кафе… поїсти, попити… А там справді все дорого.

Бабу аж затрусило.

— Та свистала я у ваші зали. Буду у нас у селі на стадіоні ся трініровати. Што-што, а бігти я привикла. Кулько лиш по хижі каждий динь ся набігаю.

Прийшла баба Анця додому, одягнула синові спортивні штани, онуччині кросівки – і гайда на стадіон.

Біжить, біжить, а на полі футболісти тренуються. Задивилась баба – і врізалася в гілку дерева… Ніс роздерла, кров тече…

— Майже біг – ото не моє. Што типир дідови буду казати, ож на хлопу заникаламся. Та унеженя. Ліпше уповім, што упалам. Айбо й так подумає, што нетрібнам. Може казатиму, што футболісти м’ячом у ня попали. Айбо подумає, што такам широка, як ворота… што перепутали спортсмени… Не знаю, што придумати. Скажу, ош якась дітина цоркотало у ня верла. Вот… есе вже ліпша версія. А бігати… Я все вважала, што зимов бігати  дуже студено, веснов – дуже сиро, літом – дуже тепло, а  осінню – дуже мокро. Не моє ото. Я ся ліпше гімнастиков ся займу, – осінило стару.

Почала баба руками махати, нахилятися направо-наліво, головою крутити…

— Може, мені обруч треба купити, – думає собі. – Я же раньше зарядку ніколи не робила. А так – буду осину талію мати. Буду як Монна Ліза із картини… якогось там художника… не помню, правда, якого. Або як Клеопатра буду! У молоці, канєшно, не купаюся, я го ліпше продам, но помолодіти хочу. Чи як Мерилін Монро стану! Лиш сідину си треба буде закрасити і завивку зробити. Куми ми аж завидіти будут. Та й старий муй ня не впознат. Буду як косиця… ще май файна, як товди, кой ня брав. Може, медовий місяць у нас із дідом опять ся начне? Усякоє ся стати годно… Я би ся не удказала. А ще оби дись на Мальдіви поїхати… чи полетіти… Мечта!

Тим часом до баби підходить  тренер футболістів і питає:

— Ви теж спортом вирішили зайнятись? Може, до нас приєднаєтесь?

— Та де! Я тікати не бірую. А скажіть, зашто воротар тулько бігат. Пак йому вобще лиш на воротах треба стояти.

Чоловік посміхнуся і каже:

— А від мене після програшу хіба втікати не треба?

— І то правда. А я ніяк не можу рішити яким видом спорту занятися.

— Із коровою швидким кроком ходіть. Або придумайте щось своє, – радить тренер.

— Як придумати? А хіба у спорті не як у математиці – чоткі правила?

— Про що ви кажете! Колись ми в дитинстві любили стрибати на стріхах гаражів та сараїв. То була просто хлопчача розвага. А тепер це паркуром називається.

— Може дійсно штось своє придумати? Може ня ще й у книгу рекоду занесут? – радіє баба Анця.

— Спробуйте на водяних лижах покататися.

— Не можу. Ріка в нас доста глибока. Коло берега ще палки до дна будут доставати, а дале што? Пуйду я з ними пуд воду.

— Ой, бабко. Та то не так. Та добре. Скалолазанням займіться…

— Я хащолазанням занімаюмся. Особенно коли грибу много. Не пудходит.

— Тоді карате займіться.

— Йой. Муй онук занімався. Уже полсє третього урока муг поламати дошку одним ударом  руки… у гіпсови.

— Та вам нічого не підходить. Я вже й не знаю, що вам пропонувати.

— Нич ми не предлагайте. Я сама си придумаю. Хлопці ваші вже на полі сидят, ідіт си, паночку, до них, зітхнула стара.

Сіла вона на лавицю і замислилася.

— А чи треба міні сюди вобще ходити? Они монотонно каждий динь одно і то же роблят. А в мене разнообразіє! І їсти наварити, і худобу обходити, і на маршрутку втікнути, оби встигнути до Хуста  поїхати молоко продати, і базаром ся  пройти, і повні ташки всього думу принести… Я і бігунка, і  атлетка,  і штангістка… і баскетболістка…  бо деколи треба ще крумпльов у горниць уд умивальника попасти… даже футболістка… коли сусідського кота із грядок ганяю. А… про грядки. Так уже скоро садити мож! А ото май спорт, чим усі  спорти! Там і схудну мало, коли садити, полоти і копати буду. Треба си жити обичним життям і просто радіти каждому дню! Весна, природа ся розпускає, цвіте… Усьо прекрасно! – щасливо вдихнула на повні груди баба, прямуючи додому.

mediakhust.net

Кожні два тижні читайте пригоди Баби Анці у газеті «Наш Хуст»

 

Прокоментуй!

(Required)
(Required, will not be published)