Як вирішити в Хусті проблему з бродячими собаками

На жаль, є такі жінки, які зрікаються власних дітей… На жаль, є такі господарі, які викидають, як непотріб своїх собак… Де гуманізм, де вищі цінності, де проста людяність?

Але ж, якщо людина, істота думаюча, не завжди планує вагітність, то що вже говорити про бродячих тварин, які керуються природними інстинктами до розмноження? Їх у Хусті  ніхто не стерилізує, не дає їм протизаплідних препаратів, тож небажаного приплоду не уникнути. У той же час нещодавно місто облетіла трагічна звістка про те, що в мікрорайоні Жайворонкової мисливець серед білого дня відстрілював бродячих собак. До  відповідальності його, звісно, ніхто не притягнув. Більше того, у спальному районі, де завжди гуляє багато дітей, він міг відучити в людину. Непоодинокими в місті над Тисою є й отруєння чотирилапих безхатченків… За це в нас також ніхто нікого не карає… навіть не займається розслідуванням подібних злочинів.

Хто допоможе бродячим собакам?

В Інтернеті зараз дуже популярним є волонтерський рух у підтримку безпритульних тварин. Молодь збирається на заздалегідь обумовленому місці, годує чотирилапих, підшуковує господарів через сайти державних чи приватних притулків… Проте у Хусті подібною доброчинністю займатись ніхто не хоче… або не може…

А, між іншим, за неофіційними даними, у місті над Тисою вештається близько трьох сотень собак-безхатченків.  До такого сусідства наші краяни ставляться по-різному: хтось вважає, що тварин потрібно  знищувати  у будь-який спосіб, а хтось – навпаки, власним коштом лікує їх, приносить їжу. Інколи мешканці багатоповерхівок складаються грошима і стерилізують собак, які живуть у дворі. Та все одно, гуманними вчинками кількох  добропорядних людей проблема не вирішується.

Чому не відповідаємо за тих, кого приручили?

Сама кілька разів була свідком того, як, м’яко кажучи, непорядні господарі, залишали на залізничному пероні старих собак, або ж навіть цуценят… Слід зазначити, що викинути собаку такий же гріх, як і образити собі подібно, бо вона – теж створіння Боже… Кожному з нас відомо чимало історій, як покинута тваринка роками може чекати господаря на  залізничній чи автобусній станції, ми плачемо, коли дивимося сюжети про «братів наших менших» у новинах чи фільми, однак багато хто все одно відверто знущається над тваринами.

Нещодавно на вулиці стала свідком того, як підліток, років 13 бив маленьку собачку ногами. На мої зауваження не реагував. Коли сказала, що викличу міліцію, тільки єхидно посміхнувся і відповів: «Ну й налякала…» Тваринку він припинив лупцювати тільки тому, що вона просто втекла від нього і сховалась у натовпі, який байдуже проходив повз нас і аж ніяк не реагував…  Напевно мав рацію англійський поет Олександр Поуп, коли стверджував, що в історії цивілізації куди більше прикладів гуманності собачої, ніж людської.

Ні притулку, ні грошей

Як же раділи хустські захисники чотирилапих, коли почули добру звістку про те, що 7 квітня 2013 року в Ужгороді було підписано Меморандум з міським головами з питань регулювання чисельності безпритульних собак. Метою документу було узгодження дій приватної, громадської та владної ініціативи щодо вирішення проблеми утримання безпритульних тварин та забезпечення виконання Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження». Згідно з Меморандумом, собак мали відловлювати гуманними способами, лікувати, стерилізувати і тільки у випадку, якщо тварина хвора або небезпечна  для суспільства, шляхом ін’єкції проводити евтаназію. У міській раді запевняли, що всі документи майже готові і земельну ділянку, на якій повинні розмістити «новий дім» для безпритульних тварин вже виділено.  Минуло чотири роки…. В Ужгороді та Мукачеві давно працюють притулки, а в Хусті… на жаль, як кажуть, а віз і нині там… наразі немає ні грошей, ні притулку, ні якихось планів на перспективу щодо безпритульних тварин…

Міський голова запевняє, що оскільки місце виділено, тож він готовий надати бажаючим можливість будувати «хату для бездомних тварин». Утім навряд чи знайдуться такі, хто зробить це власним коштом… тим більше, що в Ужгороді та Мукачеві притулки зводили за гроші з міських бюджетів інше питання – утримання собак. Це вже взяли на себе волонтери.

Якщо є бажання – все можливо!

Поділитися досвідом із хустянами ми й попросили голову громадської організації «Барбос» Ірину АЗІЗЯН.

— Пані Ірино, як з’явився Барбос? Він же був задовго до появи в Ужгороді притулку…

— Все почалося з того, що йшли ми якось вулицею із подругою Лєною і побачили бездомного песика. Я їй кажу: «Так мені шкода цих безпритульних собак! І навіть не знаю,чим їм можна допомогти». Бо й справді, нагодувати – то одноразова акція, допомога повинна бути постійною. Вона ж відповіла, що також дуже шкодує тварин,у яких немає домівки. Ми розговорилися і подруга запропонувала: «Давай, створимо організацію». Ідея одразу мені сподобалася. Коротко… все почалося саме так.

— Ви створили організацію. А що робили із тваринами? Де їх прилаштовували?

— Після того, як ми поговорили буквально через тиждень на Краснодонців я знайшла тваринку, першого кота.  Помітивши покусане миле створіння, таке нещасне на вигляд, покусане, з гнійними ранами, підібрала його. Він і став нашим першим підопічним. Жив у мене. Все відбувалося так, що ми знаходили тварин і спочатку вони перебували то у мене, то у Лєни вдома. Потім ми шукали людей, які б могли їх взяти. Наприклад, на якийсь час хтось мав можливість взяти до себе кошенятко, нехай навіть на тиждень-два. Ця людина називала конкретний термін,  на скільки зможе залишити у себе тваринку. Отже, ми знаходили кошеня і несли його вже за конкретною адресою. Але спочатку, звісно, до ветеринара. Лікар його оглядав, обробляв від блох, від гельмітів, робив щеплення і так ми тварину відправляли на тимчасовий прихисток. Тим часом у соцмережах оприлюднювали інформацію про кошеня, шукали постійних господарів. Так згодом справа й «розкрутилася»… Це –  як сніжний ком. Небайдужих людей ставало все більше. Знаходилися й такі, хто погоджувався брати чотирилапих на так звані перетримки – тобто на утримання, хтось погоджувався допомагати кормом, хтось – фінансово. Ну, звичайно ж, кожен похід до ветеринара вимагав наявності певних коштів. Треба ж було й препарати проти паразитів закупити, і вакцини для щеплень, і нерідко ліки. Десь через рік після початку нашої діяльності ми вже почали думати про те, як би можна якось популяризувати певні аспекти роботи, зайнялися просвітництвом, почали розповсюджувати листівки про стерилізацію…адже немає стільки добрих рук, скільки плодять люди безпритульних тварин. Хтось думає, що якщо його кішка народила вісім кошенят і він усіх прилаштував на ринку, то це зовсім не так. Гарантую, що з восьми четверо знову потрапили на вулицю. Нажаль, далеко не всі усвідомлюють свою відповідальність за взяту тварину. Більшість думає, що це таке, як статуетка, поставив на парканчик, накормив і все. Ні. Тваринка може нищити меблі, дерти дивани, ходити в туалет там, де сама хоче… Є, на жаль, люди, які це не розуміють. І потім, звісно, викидають своїх підопічних. Адже якщо хтось взяв на ринку кошеня, кому його поверне? Нікому. От і опиняється тварина знову на вулиці.

Отже, аби щось заробити на чотирилапих, ми почали проводити різні заходи, продавали вироби хенд-мейду, щоб не постійно від когось просити, самі придумували де взяти кошти. Волонтери робили хто що вміє – хтось в’язав гачком, хтось робив з фетру іграшки, хтось малював… це ми збували на усіляких ярмарках і всі зароблені кошти спрямовували на лікування та утримання тварин.

— Тепер в Ужгороді є притулок. Влада хоч чимось допомагає? Чи все тримається на волонтерах?

— Побудовано притулок саме міськрадою. Там є адмінбудиночок  і вольєри. Коли ми приймали ще навіть не добудований корпус, мова йшла про те, на яких умовах працюватимемо. Ми абсолютно усвідомлено приймали притулок без фінансування. Нас це повністю влаштовує. Тобто, без фінансової підтримки мерії, фактично можемо обійтися.

— А як відбувається співпраця з ветеринарами? Адже без їхніх послуг обійтися практично неможливо… Чи вони готові працювати хоч деколи на безкоштовних засадах?

— У нас є ветеринар Дмитро Дацюк. Він обслуговує усіх тварину притулку. Лікує їх безкоштовно.  Ми платимо лише за превентивні методи, наприклад, за стерилізацію, обробки, вакцинацію. Він є волонтером нашої організації і допомагає чим лише може.

— А який відсоток тварин вдається прилаштувати? Чи знаходите господарів усім? Чи є тварини, які знаходяться у притулку протягом тривалого часу?

— Є, звісно, тварини, які доволі дано знаходяться в нас, але прилаштувати можна всіх. Просто є такі, кому для цього потрібно трошки більше часу. Просто є чотирилапі зі специфічним характером. Не всі добрі і пухнасті, не всі лагідні і ніжні. До окремих підопічних потрібен особливий підхід. Але не кожна людина готова жертвувати своїм часом,наприклад, прийти п’ять-шість разів у притулок, щоб добре познайомитися з твариною. А дорослі собаки мають вже більш сформований характер із ними буває трішки важче.

— А скільки собак є в притулку?

— Наразі маємо 56 собак, це разом із цуценятами і десь близько 20 котів.

— Що можете порадити  тим, хто хоче відкрити притулок, але не наважується, боїться бюрократичних чи фінансових нюансів… Крім Ужгорода, в області подібні установи маємо ще тільки в Мукачеві і більше в жодному з міст… хоча згідно з Меморандумом він мав бути іще в Хусті.

— Крім бажання особливих рекомендацій дати не можу. Звичайно, сидіти вдома і чекати що сам по собі з’явиться притулок – це смішно. Має йти і влада назустріч. Але подивимося на наш приклад. Ми вже більше року займаємося притулком без фінансування… і нічого! Головне – хотіти!

Я завжди вважала, що той, хто просить, тому й дають. Ми ж просимо не для себе. А люди небайдужі є всюди, які підуть назустріч, підтримають чим зможуть волонтерів. Ця схема працює не тільки в Ужгороді, але й багатьох інших містах. У них також красиві вгодовані собаки, які будь-що не їдять і здорові. Звичайно, треба знаходити однодумців, домовлятися, але ж під лежачий камінь вода не тече.

 

Повну версію інтерв’ю читайте на сайті zakarpatpost.net  у рубриці «Недільні бесіди».

 mediakhust.net

Прокоментуй!

(Required)
(Required, will not be published)