Баба Анця і ковзанка

Почула баба Анця, що в новому парку відпочинку в Хусті хочуть ковзанку відкрити. Сіла вона на маршрутку і поїхала дивитися.

Проте в місті так слизько, що ледве до місця призначення добралася. Дивиться – а ковзанки немає. Поруч гуляє дід із собачкою. Стара одразу й до нього.

— Чулам, што каток у вароші удкрився. А не підкажете ми де ун? – питає.

— Наскільки мені відомо, підприємець, який хотів його тут встановити не дійшов згоди з мерією. Кажуть, ніхто в Хуст гроші вкладати не хоче. Не буде цієї зими льодової арени в місті, – зазначив чоловік.

— Як ото не буде? Сусідка Пелагія казала, ож удкрили! Даже коньки купила! Она тепер у варош лиш із ними їздити хоче.

— Від неї тоді й питайте. Бо мені більше нічого не відомо.

Тут раптом баба Анця помітила дівчинку з роликами. Гайда до неї.

— Дітинко. А чого в тебе коньки на колесах?

— Бо на звичних кататися більше не хочу! Спочатку на них, потім – на колінах, а далі – обличчям об лід. А брат сміється і каже, що рух – це життя і піджартовує, що на «Швидкій» ще можу прокататися.

— А де возиласьсся?

— Та в нас на кожній другій вулиці кататися можна. Калюжі позамерзали, дороги не чищені. Ковзанка всюди.

— А коньки де мож на прокат узяти?

— Мені брат купив. Не знаю. Він хокеїст у Києві.

— У столицю ся перебрав? Молодець! А я давно над тим думаю, што нашто хокеїстам клюшки? Грали би си ногами як футболісти.

— Ноги їм потрібні, щоб на ковзанах їхати. Не можна.

— Товди руками.

— Так а ключки чим тримати? А захищатися? А битися?

— А голова їм нашто?

— Для шлему.

— Пак ото точно што лиш на красу. Добре, дівочко, позвідаю я ще уд когось про каток.

Почала баба гуляти парком і враз бачить… щит якийсь. Вона підійшла. Почала розглядати. Натиснула на кнопочку. За кілька секунд біля неї поліціанти з’явилися.

— Де порушники? Що трапилося? Втекли? – питають.

— Ви про што, паночку? – не може збагнути в чому річ стара.

— Ви натиснули на кнопку тривожного виклику. Це – система Smart City.

— Які ще сіті? Типир зима! Муй дідо у сіті рибу лиш літом ловит.

— Бабко! Ви про яку рибу говорите? Smart City – то розумне місто!

— А по-вашому село што, дурноє? Поникайте кулькох письменнику, художнику і президенту дали нашуй Україні і світови села!

— Ви не розумієте. Це система така тут встановлена. І ви натиснули на кнопку, яка сигналізує про те, що ви стали свідком правопорушення. За безпідставний виклик ми змушені скласти на вас протокол і притягнути до адміністративної відповідальності.

— Куди ня маєте потягнути?

— У банк! Платити штраф, – уже почав нервувати правоохоронець.

— Паночку, за што? За вто што мене надурили? Я приїхала до Хуста глядати каток. Обходилам усьий парк, а вижу лиш ховзанки. Пак я так іздалеку їхала, оби лиш раз попровбовати провезтися, оби хоть увидіти ледяну арену, бо кажут ми діти, што в Чехії у каждому городі є. І в Мукачеві є, у Берегові є, у сусідньому Тячеві є… Лиш у Хусті найти ніяк не годнам. На кулько помню вже пару году пудряд обіцяют, што на слідующу зиму запустять го. Айбо ото вижу так, як смерть за бабов ішла… Сумно!

— Добре. Ви – пенсіонерка, плюс нічого не знали про систему. Я вас відпускаю. Не треба штраф, ідіть собі з Богом, – заявив один із поліціантів.

— Пак а што ми скажете про каток?

— Вам то треба, бабко? Моя дружина теж думала, що якщо я їй подарую ковзани, то буде для неї кращим подарунком. Я стримав слово. Поїхала вона у Львів покататися. Через три дні повернулася. Після того найкращим подарунком їй здавалися нові передні зуби.

— Мені такоє не угрожає. Я й так уже дисять году з протезом хожу.

— Як собі хочете, а ковзанки в Хусті немає, – запевнив інший страж порядку.

— Но небай нич. Їду си я думу, ид хижі. Попрошу сина, най ня хоть раз в Ужгород повезе. Там май порядок. І ціни на усьо намного май дешеві, чим у Хусті.

Повернулася стара в село і розповідає сусідці про ковзанку… а одночасно цікавиться, для чого вона собі ковзани купила.

— Йой, Анцьо! Як ти ся нич не розумієш! Пак за каток платити треба. А в Хусті – безплатний! – усміхається Пелагія.

— Ти штось мутиш явно! – не може збагнути в чому справа стара.

— Я си купила коньки, бо без них у Хусті ходити тяжко. Вся травматологія поламаними вже повна. Дороги такі ховзкі. Не треба каток хустянам. Они, сараки, тепер мечтають про весну і про не ховзкі вулиці.

Тільки в ту мить баба Анця збагнула, що й справді ходити містом дуже складно. Вона й сама йшла, спираючись на лижну палку, яку прихопила з собою від онучки Марійки.

mediakhust.net

Кожні два тижні читайте пригоди Баби Анці у газеті “Наш Хуст”.

Прокоментуй!

(Required)
(Required, will not be published)