Редакційна кав’ярня

1

Василь Сабадош: «Хтось прагне мати великі будинки, дачі, машини, а мені потрібна була просто собака»

Кава – улюблений напій багатьох закарпатців, який допомагає людині розслабитись і налаштуватись на дружню розмову. Тому ми вирішили запровадити у нашій «редакційній кав’ярні» зустрічі з відомими у краї людьми і у невимушеній обстановці говорити з ними не про роботу, а про життя. Першим нашим гостем є керуючий справами Хустського міськвиконкому, людина молода, але з вагомим багажем особистих надбань – Василь Сабадош.
-Василю Михайловичу, що вплинуло на вибір Вашої професії?
-Після закінчення Сокирницької загальноосвітньої школи, до речі, єдиного в області сільського навчального закладу з поглибленим вивченням французької мови, переді мною постав вибір – або йти вчитися на священика, або на правоохоронця. Я любив історію, любив лінгвістику, любив географію, цікавився ще у шкільні роки політикою. Моїм учителем права був колишній сільський голова Василь Білич. З ним ми могли годинами розмовляти про державотворчі процеси, депутатів. Тож любов до права мені привив саме шкільний наставник. Однак тоді я розцінював своє захоплення лише як хобі. Та згодом воно таки зіграло вирішальну роль у виборі професії. Загалом, за фахом я міліціонер, тобто, як тепер кажуть, поліціант. Утім те, чим зараз займаюся, мені більше до вподоби. Багато хто зараз стверджує, що йде в політику, аби заробити статки, але для мене політика справді є покликанням. Мене цікавлять зміни в законодавстві, адміністративне судочинство і багато подібних питань. Після закінчення Київського Національного університету внутрішніх справ я, до речі, трохи пропрацював у міліції. Та так склалося, що 27 листопада 2007 року я без будь-яких «протеже» познайомився з Володимиром Кащуком. Він запропонував піти працювати юристом в РДА. Тоді мені було 23 роки. Тож пліч-о-пліч ми трудимось і зараз у міській раді, уже 8 років. Я дякую Богу, що доля звела мене з таким керівником, від якого зміг навчитись дуже багатьох речей.
-Ви згадали, що навчались у спеціалізованій школі. Знаєте добре іноземні мови?
-У нас було 11 годин французької на тиждень. Крім того, ми вивчали історію батьківщини Ейфелевої вежі. Однак, коли я поїхав на Одеський форум з питань удосконалення законодавчої бази, стало якось не по собі від того, що не володію англійською.
-Чи маєте рідних братів, сестер?
– Маю брата. Так склалося, що зараз він живе в Америці. До п’ятого класу Павло навчався у Сокирниці, далі – в Ужгородській спецкошколі «Спартак», де займався футболом. Потім переїхав до Чехії, здобув освіту менеджера готельного та туристичного бізнесу, певний час працював у готелі «Гілтон». Відтак, коли йому запропонували кар’єрне зростання, емігрував до США. Наразі мешкає у штаті Чикаго.
-Як рідні ставляться до Вашої роботи?
-Дружина каже, що одягнути краватку і сидіти в кабінеті легко (сміється). Я б, звісно, так не сказав, бо насправді займатись тим, чим я займаюся – непросто. Однак, якщо чесно, близькі мене підтримують.
-А як ви познайомились зі своєю другою половинкою?
-З її двоюрідною сестрою зустрічався мій шкільний друг. І якось, проїжджаючи повз неї, запропонував відвезти, переплутавши Олю зі Світланою. Між іншим, вони справді були трохи схожими, навіть дотепер інколи одягаються однаково. Довго ми не зустрічались – всього кілька місяців. А 6 квітня 2010 року у нашому житті трапилась найрадісніша подія – народилась донечка.
-Розкажіть трохи про доню.
-Коли дізнався, що в нас буде дівчинка, трохи розгубився, бо наша родина багата на хлопчиків. Утім зараз переконаний, що мати доньку – дійсно щастя. Просто я збагнув, яким був інколи нехорошим… Адже раніше, коли телефонувала мама, час від часу не відповідав на виклики, повертався додому пізно…. А вона переживала, не спала, нервувала… І в той же час, аналізуючи поведінку дружини, пригадав, як вона, ще дівчиною, завжди поспішала додому. Якщо я її приводив на п’ять хвилин пізніше, ніж потрібно було, діставав «прочухана». Тож добре, що в мене народилася саме дівчинка. Скажу відверто, більшої радості, ніж Каролінка у моєму житті немає.
-Що цікавить доню, чим вона захоплюється?
-Вона ще маленька, лише у цьому році піде до школи. Але в неї дуже цікавий характер, їй подобається біжутерія. Якщо кудись їду у відрядження, то неодмінно привожу донечці щось із прикрас. Крім того, Каролінка має добру пам’ять, у садочку їй дають вчити найдовші вірші.
-А які хобі маєте Ви?
-Я дуже великий фанат футболу. Навіть пишу матеріали на цю тему для одного з відомих спортивних видань. На жаль, після травми сам грати не можу, хіба що як аматор. Однак не пропускаю перегляд жодного матчу, зокрема, англійського чемпіонату. Щодо подорожей, то мені подобається наша природа, Карпати, ліс. Мене не тягне на море і в екзотичні країни. Поїхати хотілося б тільки в Казахстан. Щось мене заворожує ця дивна держава. Та й читати я люблю різні енциклопедії, журнали і книги про культуру, традиції, устрої інших країн. Крім того, з дитинства я мріяв про гарного чотирилапого друга. Хтось прагне мати великі будинки, дачі, машини, а мені потрібна була просто собака. Проте втілити в життя бажання вдалося тільки відносно недавно, але радію, що зараз маю таку віддану і розумну, прудку і допитливу німецьку вівчарку Ладу.
– Якими принципами керуєтесь у повсякденному житті?
-Головним, на моє переконання, є людяність. До речі, на мою адресу лунають нарікання, що сільський голова Сокирниці – мій родич. Ярослав Сабадош справді мій однокласник, друг, родич, однак здобути на виборах цю посаду я йому дійсно не допомагав. І персональну відповідальність за свої рішення він несе сам. Я також маю багато друзів, але із-за зайнятості не завжди їм можу приділити достатньо уваги. Це ж стосується, на жаль, і родини.
-Про що мрієте?
-Дуже хочеться, щоб у нашій державі була належна інфраструктура, щоб моя дитина вдома могла отримати якісну вищу освіту, могла жити не гірше, принаймні, ніж у Польщі, Чехії чи Угорщині.
-Спасибі за розмову і хай Вам щастить!
Розмовляла Марина ШТЕФУЦА

“Наш Хуст”

mediakhust.net

Прокоментуй!

(Required)
(Required, will not be published)