Жінка, що згуртовує довкола себе «особливих» людей

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Жінка, що згуртовує довкола себе «особливих» людей

На жаль, у нашій державі людина, у якої є проблеми зі здоров’ям часто багато в чому є обмеженою, відкинутою суспільством, у той же час, коли у Європі особистість розцінюється як індивід, а не як немічне створіння, яке потребує державних виплат та турботи з боку інших. У мовах багатьох народів світу навіть немає страшного слова «інвалід», яке звучить зовсім не як діагноз, а майже як вирок.
Нас чомусь досі дивує, коли сліпі навчаються в університетах, візочники танцюють, нечуючі співають та грають на музичних інструментах… Ми не замислюємось над тим, що кожен із нас може мати як вроджені таланти, так і силу волі, здатність не зламатися перед обставинами. І саме такі люди часто є прикладом для наслідування здоровим, вчать соціум бути милосерднішими і долати життєві перипетії.
Любов Яцук – жінка, яка знає про інвалідність не з книжок, не з розмов із іншими, а з власного гіркого досвіду, та в той же час надихає на творчість багатьох незнайомців, щороку організовуючи в Хусті Міжнародний фестиваль для людей із обмеженими фізичними можливостями «Долина нарцисів».
-Я народилася в Запорізькій області на узбережжі Азовського моря у сім’ї рибака. Закінчивши школу, вступила до будівельного технікуму. Та маючи проблеми зі здоров’ям, за фахом працювати не могла. Тож влаштувалась на авіаційний завод «Моторсіч», на якому виготовлялися комплектуючі деталі до літаків. Життя мене не пестило ніколи. Якось на робочому місці зі мною трапилась прикрість. Після виробничої травми у 1985 році довелось покинути роботу, оскільки роботодавці не люблять, коли в них працюють не зовсім здорові фахівці, – розповідає 60-річна жінка.
До міста над Тисою пані Любов переїхала вже разом із чоловіком, із яким познайомилася в одному з санаторіїв.
-На жаль, нині на моїх плечах у родині ще троє інвалідів. Однак це зовсім не заважає допомагати іншим. – Відкрити благодійний фонд «Любов», якому вже, до речі, десять років, мене спонукало бажання привернути увагу суспільства до труднощів тих, хто потребує особливої уваги і порозуміння, – розповідає Любов Яцук. – У 2003 році вирішувалося питання про життя мого чоловіка, йому робили операцію в Києві. Тим часом син поїхав на роботу у Москву, але так і не повернувся… Шукала його через передачу «Жди меня»… та марно… А в 2005 році вирішила не сидіти, склавши руки, а згуртовувати і посильно підтримувати людей із обмеженими фізичними можливостями. Працюю без зарплати, без державної допомоги, мною керує тільки бажання щось зробити корисне для тих, хто у цьому справді має потребу.
Жінка-герой, жінка-боєць, жінка-берегиня з активною громадянською позицією, безкорисна волонтерка, як магніт, притягує до себе людей, зачаровує оптимізмом, мудрістю і колосальним внутрішнім потенціалом.
-Із пані Любою ми познайомилися під час одного з фестивалів. Вона вміє вести за собою як малечу, так і дорослих, як сонце, обігріти своєю добротою оточуючих, між іншим, багато в чому допомогла нашій родині, навчила не реагувати на стереотипи натовпу та більше усміхатись, – стверджує хустянка Марія Ковач.
Звичайно, викреслити із нашого законодавства слово-тавро «інвалід» неможливо, однак вживати його зовсім не хочеться, хоча б тому, що люди з обмеженими можливостями заслуговують особливої поваги.
-Кажуть, що біль згуртовує людей. Спільні проблеми – також, – зауважує Любов Яцук. – У кожного з нас є свої життєві бар’єри, які потрібно було подолати. Тепер можу поділитися знаннями з іншими, але головне – підтримати тих, хто відчуває себе аутсайдером. Адже як казав Джордж Грегорі Плітт: «Різниця між чемпіоном і невдахою у тому, що переможець завжди встає після поразки. Встає і починає все спочатку, аж поки не досягне мети». Саме за цим принципом живу і спонукаю до дій оточуючих.

«Наш Хуст»

Прокоментуй!

(Required)
(Required, will not be published)