OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Сповідь ВІЛ-інфікованої

СНІД на сьогодні – проблема не однієї країни, а всього світу. Прогресує недуга й у нашому краї і Хустщина, на жаль, вже кілька років постіль впевнено займає у «чорному» списку захворюваності «чумою ХХІ ст.» лідерські позиції. Саме ВІЛ-інфікованих у нашому районі найбільше в Закарпатті – 64 особи (при тому, що у всій області є 398 інфікованих). Між ними, до речі, 8 хворих на СНІД та 12 дітей, народжених ВІЛ-інфікованими жінками.
Попередньо вважається, що найчастіше «привозять» смертельну хворобу у наш край заробітчани, адже згідно зі статистикою, справді найбільший відсоток заражень припадає на осіб працездатного віку. Зокрема, пані Марту з Хуста невиліковним захворюванням «нагородив» чоловік, який протягом 10 років їхнього спільного подружнього життя їздив на заробітки у Москву. Жінка (з етичних міркувань імена у матеріалі замінено) погодилася розповісти читачам газети «Наш Хуст» свою сумну життєву історію, аби інші, ті, кого ВІЛ також стосується, просто знайшли в собі сили «не зламатись», не переставали вірити в краще, адже лихо може спіткати будь-кого…
-Я дізналася, що хвора 4 роки тому. На той час мала п’ятирічну доньку та, як раніше здавалося, благополучну родину. Мешкали ми у одному із сіл Виноградівщини. Тоді мені було 26 років і життя мало б тільки починатися, – ділиться думками, витираючи сльози, Марта Кемінь.
Найважче жінці говорити про те, як вона довідалася про захворювання, адже з тими важкими моментами пов’язано багато емоцій та переживань.
-Не маючи роботи, я й сама, як і чоловік, їздила підробляти до інших областей. Якось у Києві мені стало погано, розболівся живіт. Мене забрала «Швидка». Довелося вирізати апендикс. Операція була терміновою. Мені зробили всі аналізи. Коли лікарка повідомила, що я інфікована, світ потьмянів, а земля поплила з-під ніг. Як? Коли? Чому? Я ж була хорошою дружиною і навіть не задивлялася на інших. Довелось «викликати» з Росії мого благовірного і вже обом здавати кров. Не вірилося… Та, на жаль, діагноз підтвердився. У телефоні чоловіка я прочитала смс від його російської коханки. Коли вона телефонувала, він виходив говорити до іншого приміщення, тож запримітити щось незвичне у його поведінці було неважко, – розповідає хустянка.
Однак Дмитро, почувши вердикт лікарів, почав бити дружину. У нього була істерика. Чоловік звинувачував Марту у всіх можливих гріхах, кричав, що це вона його заразила.
-Ми розлучилися. Він не захотів зі мною жити. Хоча моя совість чиста. Переконана, москвичка назарі теж інфікована, якщо він досі з нею, – з гіркотою в голосі каже Марта Кемінь. – Я не знала, як мені діяти, про що думати, відчай охопив усю мою сутність. Якби не дочка, можливо, наклала б на себе руки. Однак тепер думаю, що буде з нею, якщо помру. Добре, що мама ще не дуже стара. До речі, звістку про мою недугу батьки сприйняли дуже важко.
На той час саме померла бабуся Марти, яка мешкала у Мукачеві. Тож жінка продала її хату, яку успадкувала, і придбала собі з дитиною будинок у Хусті.
-Змінивши умови проживання, я зібралася силами і твердо вирішила – буду боротись за кожну хвилину на землі, – впевнено стверджує 30-річна жінка. – Періодично мені треба лікуватися, найближчі друзі знають про мою проблему, утім не цураються, спілкуються зі мною, навіть допомагають. У загальному самопочуття непогане, тільки сильно втрачаю зір, швидко втомлююся і часто хворію застудними захворюваннями.
У розмові Марта намагається не вживати слів ВІЛ та СНІД, зовсім не хоче думати про недугу, налаштована на боротьбу, на життя, на щастя, мріє, що допоможе доньці здобути освіту і бавитиме онуків. Справді дуже хочеться, аби в неї все було добре.

«Наш Хуст»

Прокоментуй!

(Required)
(Required, will not be published)