Чи дадуть хустяни померти перехожому

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Чи дадуть хустяни померти перехожому

Коли людині погано, вона стає безпомічною, потребує підтримки оточуючих. Цього разу ми не проводили соціальних експериментів, прикрість трапилась реально. Якою ж була реакція краян на прохання людини дати ковток води?
За стіною байдужості…
Під час спортивного заходу в центрі міста над Тисою мені стало погано прямо не сцені. Скоріш за все, на самопочуття вплинула спека. Пізніше з’ясувалося, що то був тепловий удар. Тож аби не знепритомніти перед велелюдним натовпом, зібравши волю «в кулак», я дібралась до лавиці у затінку. Оскільки подивитись на змагання прийшло багато людей, середмістя було переповненим мешканцями та гостями Хуста. На лавиці я відчула різкий головний біль, запаморочення, нудоту та спрагу. Зовнішньо було видно, що мені погано, адже обличчя почервоніло, руки трусилися, а очі заливали сльози. Поруч сиділа жінка з дитиною і пила воду. Попросила в неї ковток, але вона прикинулася, що не чує, а за мить просто зникла. За хвилину звернулася до іншої незнайомки за поміччю. Пропонувала гроші, аби вона купила у крамниці склянку живильної вологи, оскільки сама дійти до найближчого магазину вже не мала сил. Але й ця молодиця, зневажливо глянувши на мене, пішла собі далі. При цьому моє прохання чули й інші, однак ніхто не зреагував на клич про спасіння.
Єдине, що залишалося, зателефонувати батькам, щоб автівкою забрали мене додому. Розмову з мамою чула бабця, років 70, що сиділа неподалік, на сусідній лавиці та молодий чоловік, що стояв прямо біля мене. Однак і з їхнього боку єдиною реакцією, яку вловила, був засуджуючий погляд. Більше води не просила ні від кого, бо знала, що голос волаючого в пустелі у нашому місті знатні почути далеко не всі, а достукатися до сердець краян дуже важко.
За кордоном хворих не кидають у біді
Отож я з’ясувала для себе, що, на жаль, у Хусті перехожі готові дати померти людині прямо посеред вулиці. У той же час, кілька років тому мені «поталанило» занедужати в іншій державі і можу порівняти реакцію людей на погіршення самопочуття там і у нас…
Тоді мені стало погано в аеропорту Парижа. Із-за ангіни підвищилась температура, з’явилася задишка, крім того, виснажив переліт. Але допомоги тоді я ні від кого не просила. Утім за мить мене оточив цілий натовп людей. Усі пропонували ліки, воду, викликати лікаря, виміряти тонометром артеріальний тиск. Незнайомці поводилися ввічливо, люб’язно та співчутливо. При чому, з боку групи українців, які разом зі мною прилетіли на батьківщину Ейфелевої вежі, я наштовхнулася на абсолютну байдужість.
Дивно, чому європейці не кидають незнайомців у біді, а наші краяни, які так прагнуть євроінтеграції, поводяться апатично, черство та бездушно… Чому внутрішнє зубожіння не дозволяє поцікавитись у людини, яка має проблеми зі здоров’ям, чи не потрібна їй допомога? Невже так і житимемо сновидами? Правду кажуть, що каліцтво душ набагато страшніше та небезпечніше, ніж фізичні вади.

«Наш Хуст»

Прокоментуй!

(Required)
(Required, will not be published)